Відновлюють здоров’я та психологічну стійкість: Угорська екуменічна служба допомоги в Береговому дає прихисток переселенкам з дітьми

Будинок матері і дитини у Береговому відкрили цьогоріч у березні. Це був соціальний проєкт, спрямований на підтримку жінок з дітьми, котрі потерпають від домашнього насильства. Magyar Ökumenikus Segélyszervezet (Угорська екуменічна служба допомоги) придбала будинок, у якому є чотири однокімнатні квартири. Зробили там сучасний ремонт. 

Будинок матері і дитини у Береговому

Подбати про заселення тих, хто в біді, мав Magyar Ökumenikus Segélyszervezet Ukrajnai Elkülönített Alegysége (Відокремлений підрозділ Угорської екуменічної служби допомоги в Україні першочергово). Проте, доки тривали роботи з облаштування будівлі, в Україні почалася повномасштабна війна. Тож угорське керівництво організації прийняло рішення давати прихисток жінкам з дітьми – вимушеним переселенцям. Тож з березня їх тут гостинно зустрічає та заселяє керуюча Будинком матері та дитини Єва Шепеля.

Єва Шепеля

Їхали з Харкова і Донецька

«Наразі в нас проживає дев’ятеро людей: чотири жінки і п’ятеро дітей. Найменшенькій у лютому виповниться три роки, а старшому хлопчику – 14. Житло їм надається абсолютно безкоштовно. Навіть за комунальні послуги не платять. Жінки працевлаштовані, тож матеріально мають змогу подбати про себе і дітей. Хлопці та дівчата ходять у садок та школу. Проте, ми все одно допомагаємо їм», – каже Єва Шепеля. 

Очільниця закладу розповідає, що Екуменічна служба надає продуктові набори та засоби гігієни. Також тут намагаються дбати про розвиток та розваги дітей. Адже від пережитих страхіть війни у них складний психологічний стан. Тому літні канікули вони провели у оздоровчих таборах відпочинку. З 3 січня також йдуть на 10 днів у табір. 

«Одним словом, намагаємося створити для дітей та їх матусь максимум комфортні умови. Бо для всіх них важливо якнайшвидше оговтатися від пережитого», – наголошує Єва Шепеля.

Будинок матері і дитини у Береговому

Тікали від війни у перший же день

Направду, ці сім’ї пережили дуже багато. Бо ж майже всі вони – з Харківської області. Тікали матері, рятуючи дітей, коли точилися найзапекліші бої. Одна сім’я тут з Донецької області. 

«Коли почалася війна, відразу відключили воду. Пішли шукати по автоматах – ніде не було. Вибухи були дуже гучні. Я від страху плакала. Сестри чоловік працював у цеху в нічну зміну. Там шумно, і він не чув, що почалася війна. Сестра ніяк не могла йому додзвонитися. А коли зранку він повернувся з роботи, ми зібрали найнеобхідніші речі, сіли в автомобіль і поїхали до батьків. Вони живуть в селі – 100 кілометрів від Харкова. Там були тиждень. Потім з сином Іваном і племінницею виїхали до Львова. Дорога була дуже важкою. Потяги були переповнені. Люди стояли, сідали трохи відпочити по черзі. Звідти племінниця поїхала до свого хлопця в Угорщину, а ми з сином у Польщу», – згадує Лілія Гритчина.

Лілія Гритчина з сином

Лілія Гритчина з сином

Допомогу знайшли й у Польщі

Жінка розповідає, що з Харкова вони з сім’єю виїхали 6 березня 2022 року. Поїхали у Польщу, куди Лілія раніше їздила на заробітки. Там жили у двох різних містах, у одному з них жінка знайшла роботу.

«Розвісила там оголошення, що я – біженка з України, працевлаштована і шукаю житло за помірною ціною. Мені зателефонувала молода сім’я. У них шикарний будинок, а головне – люди добрі й теж мали двох синочків. Вони мені стали, як родина. Нам дали велосипеди. Син часто хворів, тому вони подарували йому інгалятор. Одяг накупляли мені і сину. Ми в них три місяці жили. Я вже мала роботу, гроші і незручно було їх тіснити. Тож ми переїхали у костел, де жили самі переселенки. Через рік вирішили повернутися в Україну», – каже Лілія.

Лілія Гритчина з сином

У Береговому проживає її сестра, тому з шестирічним сином приїхали у червні цього року саме сюди. Спочатку винаймали житло, за яке щомісяця платили по 10 тисяч гривень. Лілія працевлаштувалася в ательє швачкою. 

«Також ходжу на роботу у голландський центр надання гуманітарної допомоги українцям. Там мені давали продукти харчування та вбрання. Начальниця познайомила мене з Євою. Я щаслива, що вона зустрілась на моєму шляху. Це справжній Божий дар. Нам дуже подобається: тут тепло, затишно, чистенько. Я ходжу на роботу, син – у садочок», – розповідає Лілія Гритчина.

Лілія Гритчина з сином

П’ять місяців жили в окупації

Важкі шляхи до Закарпаття пройшла і Юлія Северін.

«Коли ворог зайшов військом у Київ, ми ще ходили на роботу. Лінія фронту підтяглася ближче, нас почали відпускати з роботи раніше. Тому ми розуміли, що скоро це жахіття наблизиться і до нас. На Донеччині почалися бої. Але ще їздили електрички. Ми стояли в чергах за цукром, бо він уже був дефіцитним. Купляли сіль, каші, макарони. Коли я скуповувала багато продуктів, свекруха казала: «Для чого так багато всього береш?». А коли війна затяглася, раділа і дякувала мені, бо ми мали що їсти», – згадує Юлія.

Юлія Северін з сином

Жінка розповідає, що бої до них, у село Ямпіль Донецької області, прийшли перед Великоднем 19 квітня. А от сам день світлого Христового Воскресіння був для них найстрашнішим. 

«Цілий місяць просиділи під вогнем. Потім трохи полегшало. Але ті три місяці підвального життя були найважчими. Лише у липні змогли вилізти із підвалу і жити в домі. Але все одно не було безпечно: часто бігли ховатися у підвал. Харчувалися старими запасами, а також збирали картоплю по погребах сусідів, які повиїжджали. П’ять з половиною місяців ми були в окупації. Проблема була з хлібом. Добре що запаслися борошном і дріжджами. Пекли хліб на сковорідці», – згадує Юлія Северін.

Українські військові привезли з собою інтернет Starlink

«Українські військові звільнили нас 30 вересня. Першими зайшли в село штурмовики. Вони гарно наступали, а росіяни тікали. У нас на подвір’ї стояли танки. Наші хлопці попідписували їх, назвавши жіночими іменами. І ми вже по звуку розуміли, який танк від нас поїхав. Принесли нам ліки, чай, свічки, сірники. Бо світла не було і дотепер нема. Дуже багато нам давали їсти солодкого», – каже жінка. 

Юлія Северін

Юлія розповідає, що попри все її син продовжував навчання. Жінка сама робила з сином уроки, завдання від вчительки отримували телефоном. Коли приїхали українські військові – привезли з собою інтернет Starlink. Тоді з’явилася можливість виконувати письмові завдання.

«Під час окупації російські військові вбили двох наших солдатів і прикопали їх поверх землі у нас на подвір’ї. Після деокупації прийшли спеціальні служби і ексгумували їх останки. На наш будинок був «приліт», осколки сипалися з даху на підлогу. Максим сидів у куточку. Він дуже перелякався. Тоді я вирішила, що треба виїжджати. Нам допомогли виїхати волонтери Червоного Хреста», – розповідає Юлія.  

У Береговому знайшла прихисток і роботу

У Берегове мама з сином прибули 2 лютого 2023 року. Тут живе тітка жінки, тож у неї й оселилися.

«Через три дні я пішла працювати в ательє, бо вдома вміла трохи шити для себе. Мусила чимось зайнятися, аби відволіктись від пережитого під час війни. Бо було багато крові, трупів і серед цивільного населення. Зі мною ще й тепер працюють психологи. Через місяць ми зняли квартиру. Платили 7 тисяч гривень. Харчувалися лише тим, що давали волонтери. Купували лише найнеобхідніше, за тиждень витрачали тільки 400 гривень»,  – ділиться Юлія.

В ательє з нею працювала жінка-переселенка, яка тоді вже жила у Будинку матері та дитини. Тож і Юлію з сином рекомендувала керівництву. 

«Я дуже їм вдячна, що прихистили нас. Єва завжди питає, як у нас справи. Приносить продукти та багато всього необхідного», – каже жінка.

Юлія Северін

Потім Юлія пішла на завод працювати прибиральницею. Але стало в нагоді те, що у жінки 15 років стажу на залізниці, є досвід керування людьми. Тож зараз вона працює адміністраторкою у компанії «Клінінг Про», у неї в підпорядкуванні 28 працівників.

Подібні соціальні проєкти вкрай важливі в наш час. Бо якщо жінки і діти, котрі тікали від війни, живуть в оточенні хороших людей та в затишних побутових умовах, їм набагато легше відновити психологічне здоров’я та рівновагу.